ДВІ ТАКІ НЕСХОЖІ…

Вже минуло чимало часу, а я все ще знаходжусь під враженням від двох вистав, переглянутих за два вечори поспіль. І це при тому, що вони розділені багато чим, маже не до несумісності.

Розділені часом створення - одна з них успішно йде вже третій сезон, що взагалі для театрів не така вже дивина, але насправді у віддаленості від столиць трапляється нечасто. Розділені драматургічним матеріалом, та ще й як! - один являє собою оригінальну суміш творів п'яти літературних геніїв, другий же - трохи відкориговану цілісну й вдалу «етнографічну» комедію, не більше.

Розділені уподобаннями різних постановників, і навіть провідні актори в них або різні, або перелицьовані до невпізнання.

А поєднання розподіляється на два шари: все ж таки обидві вистави створені в одному і тому ж Севастопольському театрі ім. А. Луначарського, і в обох з них виразно сильна режисура. Про акторство - трохи далі.

Перша вистава має цікаве жанрове визначення: «містичне дефіле», і склав це дійство під власну постановку головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв Росії, України і АР Крим Володимир Магар. Драматургічним матеріалом йому слугували фрагменти з творів, п'єс та поезій Ж.-Б. Мольєра, О.К. Толстого, О.С. Пушкіна, Шарля Бодлера і Бернарда Шоу. Всі ці класики (і ще кілька десятків поважних авторів) в різні роки і в різних культурних контекстах звертались до прото-ренесансного (14 ст.) європейського переказу про Дона Жуана Теноріо.

До речі, волею режисера і художника-постановника, народного художника Росії Бориса Бланка прикмети епох і стильові потоки старанно й вибагливо перемішані так, що місце і час «містичного дефіле» одразу ж сприймається як «завжди» і «скрізь». І це помітно сприяє цілісному враженню від поєднання дійових фрагментів, які, як не кажи, все ж таки позначені не лише різницею авторських темпераментів та світосприйняття, але й історико-культурними злетами й забобонами свого часу й своїх країн. Тобто загалом складається враження, що легендарний (чи вигаданий, або міфологічно звеличений) герой мандрує не лише від жінки до жінки й від пригоди до наступної, і аж до останньої (хоча вона, можливо, й не настала взагалі), - а від епохи до іншого часу, теж умовного і все ж таки помітно не такого. І в цих солодких і не дуже поневіряннях розкривається він тим чи іншим відтінком своєї сутності - і все це під сміх та ущипливі коментарі Диявола (арт. А. Бронніков), за дивним збігом моторошно схожого на відомого пітерського рокера.

Власне Дон Жуан у виконанні актора Євгена Журавкіна досить традиційний - в тому сенсі, що він і зовнішньо привабливий, і розумний, і красномовний, і спритний, так що мало не в кожному епізоді сцени тяжіння жінок чи дівчат до нього (або геть від нього) виглядають переконливо.

Пару йому править вірний-невірний слуга, тут названий Сганарелем. У згаданій виставі цю роль грав, під оплески глядачів, В. Таганов.

Сганарель розпочинає виставу доволі довгою ламентацією, яка видається начебто щирою, та ще з додачею символічного діяння: він намагається щось (певне, епітафію) викарбувати справжнім долотом на справжньому камені; наприкінці ж вистави сказаний ним частково такий самий текст, як на початку, вже викликає дещо інші почуття - й мимоволі виникає думка про викарбувану скрижаль, про шанобливо-пам'ятний напис на всі часи. І мимоволі згадуєш пролог, коли Сганарель йде кудись з важким каменем на плечах...

Ось так і вся вистава: кожна сцена «містичного дефіле» відкриває щось нове в герої, в його супроводі та оточенні, і ще чимало - в жінках, яким судилося солодко чи гірко потерпати від дона Теноріо у проміжку між дияволом і янголом. Кожна сцена відкриває нове, а всі вони разом відкривають хай не глибше за класичних «співавторів», але ширше, більш різноманітно і вигадливо цю умовну, але й багатогранну, і змістовну постать.

І кожна сцена водночас і психологічно відпрацьована до створення відчуття достовірності, і в той самий час цілком умовна, театралізована. Глядачам ані на мить не дають забути, що це вистава. Умовність, так, але без намагання маскуватись під натуру. Це складна, багатошарова вистава, в якій важливий і напрямок руху персонажів, і реакція «інфернальних істот», і події на дальньому плані сцени, і музика, і світло, і власне реакція на все це - чи відсутність неї - з боку дійових осіб.

Гарними прикладами можуть слугувати і «весла» у юрби рибалок, символічні й багатофункціональні, і звичайно ж складна «режисерська» сцена наприкінці вистави, коли послідовно викривається кілька шарів навмисного, «робленого» залякування героя, та раптом наостанок накочується містичний жах, - і тут вже не гра, а наче «загибель повна та всерйоз».

У багатолюдній виставі, де зайнято мало не два десятки «словесних» і як не більше «безсловесних» (але з помітною танцювально-пластичною підготовкою) акторів, особливо виділяти когось з ансамблю не варто. Немає слабких ланок, а те, що в першу мить здається непереконливим, в наступну мить розкривається частинкою загального режисерського задуму. Немає і таких акторських робіт, щоб вони набували якоїсь особливої самостійної цінності, зводилися високо над загальним тлом. Попри згаданих, запам'ятовувались роботи Н. Бєлослудцевої та Вікторії Єршової, але все це залишалося лише виразними фарбами розмалювання режисерського полотна. І наостанок вистави залишилося трохи похмуре, але й несподівано з відгомоном примарних оптимізму й надії враження. Ось ніби це містичне дефіле побічно, але й відчутно стосується і тебе - і щось таке примарне блимає у темряві скону життя. Не всі глядачі однаково сприймають цю виставу, певно частково тому, що не всі бажають глибоко замислюватися над непростою проблематикою твору, а дехто ще не готовий сприймати таку театральну мову чи стилістику. Але байдужих чи, боронь боже, розчарованих наприкінці вистави я не помітив.

А на другий вечір все чи майже все звернулося на протилежність. Які там поглиблені роздуми, жахи та співвіднесення: тільки й справи, щоб зі сміху не впасти з півстолітньої давнини театральних крісел! В ритмах лезгинки йшла сценічна версія славетної комедії Авксентія Цагарелі «Ханума», побудованої відомим режисером, другом театру Григорієм Ліфановим (це вже, здається, четверта його робота на Севастопольській сцені) як «Весільна пригода в грузинському стилі».

І тут ніякого тобі «дефіле» у часі й просторі: майже класична триєдність дії, місця й часу. Все вкладається в одну добу в гущавині народного життя Тифлісу півтори столітньої давнини і повністю зав'язується та розв'язується у невеликому колі наявних дійових осіб, без якогось там «бога з машини».

Більше того, розумник Г. Ліфанов старанно уникнув всього, що могло б напряму співвідноситись з сьогоденням, зокрема з його політичними звивами і націоналістичними ускладненнями; а от мотиви у словах та поведінці Коте, які традиційно рахували «соціалістичними» чи «класовими», залишив, бо вони тепер мають простий суспільний зміст. Щастя будують власноруч, і який ти «будівник», таке воно і щастя - і це стосується всіх персонажів комедії чи то «весільної пригоди», і вистави взагалі.

Та уникнув Г. Ліфанов ускладнень не стільки вправами над текстом, скільки суто театральними прийомами: гротескним, аж до шаржу, перебільшенням «етнічності», мізансценами подекуди на рівні циркових атракціонів, демонстративною бутафорією а-ля Піросмані та сценографією, яку його партнерка, художник-постановник Ірина Сайковська накреслила у стилі раннього орієнтального модерну.

Лезгинку таки танцюють, та не на рівні «профі» з нац.ансамблю Сухішвілі чи Єлізаровського театру, а з відвертими перебільшеннями; так само і пориваються співати, голосно та на щастя недовго, ще й під оглушливе ляпотіння барабанів. П'ють - так з рогів палеонтологічного розмаху, або ж відерних глечиків чи хурджинів. А вже ножиці Хануми здатні перелякати не лише бідолашного Ціцішвілі, а й глядачів партеру...

І все це без похибок витримано з початку й до фіналу, і править зручне й привабливе тло, на якому з особливою виразністю вимальовані акторські роботи.

Так само, як у «дефіле» важко було говорити про котрусь з них, наскільки вони були взаємо узгоджені й підпорядковані загальному режисерському задуму, в «Ханумі» теж важко виділяти когось, хіба що крім Л.Б. Кара-Гяур, але з протилежної причини: всі «акторствовали», всі відривалися на повну, а що можливостей у них вистачало, то це й так зрозуміло.

З першої своєї «повзучої» появи і аж до «почесної капітуляції», з кожною своєю «тверезою» реплікою і потішною гримасою князь Вано у виконанні Анатолія Бобера викликає щирий сміх і оплески.

Гарну пару складають Тімотє и Акоп - ці ролі хвацьке відіграють представники двох різних театральних поколінь, О. Красноженюк і Ю. Корнішин, і важко сказати, хто з них це робить краще; у всякому разі, оплески глядачів вони поділили по рівному.

Зовсім не псують ансамблю, а додають до нього і грайливу, і ліричну ноту Засл.арт. АРК Алла Салієва і Галина П'ятигорець, які впевнено будують власні «партії», і вигідно відтіняють партнерів. Не вистачало фантазії чи ж то ексцентрики хіба що у щасливчика Коте (арт. С. Винокуров), хоча маю підозру, що він уважно дивився чудовий для свого часу кінофільм «Кето і Коте» Вахтанга Таблиашвили.

Втім, хто там особливо дивився на молодого «вчителя», окрім, звичайно, самої Соне і її наглядачки, коли над усіма на сцені царювали Ханума і Кабато!

Те, що виробляли на сцені обидві майстрині, можна визначити одним словом: професіоналізм. І в це визначення вкладається і точне розуміння ролі (а воно тут насправді непросте, ні в кого в цій комедії немає такої психологічної складності та дієвого навантаження), і чуття партнера, і здатність до стилізації - не кажучи вже про технічні складові, від володіння мімікою до пластики і танцю.

Але до всього цього додається ще талант, майже не підвладне словесному переказу буяння внутрішнього полум'я, здатне виділити Артиста з будь-якого оточення, і врешті - це вже з боку глядачів, - бути йому вдячним за дивну мить душевного резонансу. Рівень цього спалаху закономірно не однаковий навіть у однієї тої самої людини, якщо брати різні вистави, - то що ж дивуватися, що талановита акторка заслужена артистка України Тетяна Бурнакіна, беззаперечно краща в «жіночих» ролях більшості бачених мною раніше вистав, цього разу залишається в певному затінку поряд з народною артисткою України Л.Б. Кара-Гяур?

Мені поталанило: я був на виставах Людмили Кара-Гяур в розквіті її першого періоду роботи в театрі ім. Луначарського, кілька разів не шкодував оплесків за минулі десятиліття, коли вона повернулася з Казані, і ось потрапив на прем'єру вистави, певно що поставленої до її чергового ювілею.

Хай поталанить і вам...

Юрій ВОЛИНСЬКИЙ